Ірина Лихолат, кандидат юридичних наук, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
Ірина Новицька, приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу
Досліджуючи природу спільної сумісної власності подружжя, особливу увагу привертає питання про зміст права власності того з подружжя, який не зазначений у правостановлювальному документі. Його права, як права і будь-якого іншого власника, полягають у здійсненні конкретних повноважень власника щодо належного йому майна, а саме – володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном (стаття 369 Цивільного кодексу України). Володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майно має право будь-який власник, у тому числі і такий, якому це майно належить на праві спільної сумісної власності і який не є титульним власником, тобто не зазначений як власник у правовстановлювальному документі. Норма статті 319 Цивільного кодексу України проголошує, що власники володіють, користуються, розпоряджаються своїм майном на власний розсуд в однаковий спосіб та всім власникам гарантує рівні умови здійснення своїх прав. Отже, з даної норми виплаває, що і дружина, і чоловік, незалежно від того, на одного з них, чи на обох оформлений правовстановлюючий документ, є рівноправними в питаннях володіння, користування та розпорядження своєю власністю. Це підтверджено і нормою статті 63 Сімейного кодексу України: «дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності». Однак, реалізація цього принципу на практиці ускладнена з багатьох причин.
З 1 січня 2004 року одночасно набули чинності Цивільний та Сімейний кодекси України. На жаль, за минулі роки окремі норми Сімейного та Цивільного кодексів не були узгоджені, тому певні «новели» продовжують дивувати нотаріальний світ навіть через стільки років. Так, стаття 369 Цивільного кодексу України визначає, що згода співвласників на вчинення правочину стосовно розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально
посвідчена. Але стаття 65 Сімейного кодексу України в частині 3 містить норму про те, що згода на укладення одним із подружжя договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально
засвідчена. Ця колізія хоча і дискусії була дискусійною, не надто бентежила нотаріусів, які звикли вже тривалий час реалізовувати суперечливі приписи законодавства, тим більше, що аргументи на користь «засвідчення» згоди містилися в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, Правилах нотаріального діловодства та інших підзаконних актах. Отже, ця нотаріальна дія ніколи не викликала серйозних складнощів у нотаріусів. Хоча суперечки серед науковців щодо правової природи згоди подружжя відносно майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, тривають і досі. Висловлюються також пропозиції, що дії латентного, «нетитульного» власника стосовно розпорядження своїм майном мають полягати у наданні довіреності іншому подружжю на розпорядження своєю частиною у спільній власності, або вони мають виступати повноцінними учасниками договору та інші міркування. Очевидно, шлях видачі довіреності у даному випадку є неприйнятним через пряме зазначення у законі (частина 2 статті 65 Сімейного Кодексу України), що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. І.В. Жилінкова вказує, що за загальним правилом дії одного з подружжя відносно володіння, користування та розпорядження спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода другого з подружжя передбачається до того часу, доки не буде доведене протилежне[1]. Кожен з подружжя діє за себе та іншого з подружжя. Розпорядження здійснюється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки. Презумпція дії одного подружжя від імені іншого, визначена законом, не вписується у звичайну конструкцію довіреності, яка передбачає виникнення повноважень саме за нею як цілком незалежним документом, що є наслідком правочину, але не за законом. Тут різні підстави виникнення повноважень: закон та довіреність.
На відміну від науковців, як ми вже відзначали, для нотаріусів-практиків тривалий час порядок оформлення згоди подружжя однозначно означав реалізацію норми, викладеної у статі 65 Сімейного кодексу України, тобто засвідчення справжності підпису на заяві відповідного змісту. Однак, з середини 2009 року ситуація почала змінюватися. 15 червня 2009 року серед інших змін до Інструкції про вчинення нотаріальних дій вносяться зміни до пунктів 43 та 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Ними було запроваджено наступний порядок: нотаріус вимагає письмову
посвідчену згоду інших співвласників на розпорядження спільним майном при посвідчення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, якщо правовстановлювальний документ оформлений на одного із співвласників та вимагає нотаріально
посвідченої згоди подружжя при посвідченні договорів щодо належного подружжю на праві спільної сумісної власності майна. Про наявність згоди другого з подружжя зазначається в тексті договору з посиланням на реєстровий номер, за яким ця згода посвідчена, та дату її посвідчення. 16 липня 2009 року Міністерством юстиції України видається лист за підписом заступника Міністра юстиції України з рекомендаціями щодо форми посвідчувального напису на згоді за № 31-21/246. Форма та зміст цього напису суттєво відрізнялися від встановлених у Правилах ведення нотаріального діловодства у редакції, чинній на той час.
Різнобій формулювань, які міститися у Сімейному кодексі України, Цивільному кодексі України, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Правилах ведення нотаріального діловодства та листі Міністерства юстиції України, призвели до того, що нотаріуси України фактично розділилися на тих, хто посвідчував згоди як правочин, та на тих, хто засвідчував підпис на заяві про згоду. Але в такій невизначеній ситуації ніхто не почував себе впевнено, таким, що додержується беззаперечно і повністю чинного законодавства.
З появою нових форм посвідчувальних написів, викладених у додатку № 7 до Змін до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 16 листопада 2009 року за № 2151/5, оформлення згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, стало можливим виключно у вигляді правочину. На сьогодні однозначним є те, що, виходячи з аналізу норм чинного законодавства та, зокрема, форми посвідчувального напису на згоді подружжя (форма № 42). нотаріус зобов’язаний оформлювати цю згоду у вигляді правочину. Для нотаріусів це означає принципову зміну у вчиненні нотаріальної дії, в порівнянні з попереднім порядком.
У чому ж полягає принципова відмінність у оформленні згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, - шляхом заяви чи шляхом одностороннього правочину, з точки зору цивільного права?
У випадку, коли подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, оформлюється заявою, вона є простим юридичним фактом, в результаті якого не створюються нові права та обов’язки для жодного суб’єкта. В цьому випадку спільне сумісне майно розглядається як неподільна річ і співвласник надає згоду на відчуження частини у праві власності на цілу річ. Таким чином, згода є простим підтвердженням того факту, що один з подружжя діє за згодою іншого. Ця юридична презумпція висловлена у статті 65 Сімейного кодексу України: «при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя». Підсилює висловлену позицію те, що дружина або чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без його згоди. Тобто той факт, що подружжя діють за взаємною згодою – це презумпція, і законом навіть передбачений такий випадок, коли правочин укладається без згоди іншого з подружжя. Отже, тут вбачається, що ні один і з подружжя не створює для іншого ні нових прав, ні нових обов’язків. Один із подружжя просто підтверджує для зацікавлених осіб певний факт – що він згоден на реалізацію вже існуючого права розпорядження майном. У цьому випадку стороною договору на розпорядження майном однозначно виступає той з подружжя, на кого оформлений правовстановлюючий документ (титульний власник), та згода у цій конструкції виступає лише однією із юридичних передумов, необхідних для вчинення правочину з розпорядження майном (поряд із, наприклад, згодою органів опіки та піклування, відмовою співвласників у спільний частковій власності від права переважної купівлі тощо). До речі, Верховний Суд України у своїх узагальненнях, надаючи такий перелік односторонніх правочинів, зокрема, зазначає: «у судовій практиці виникають проблеми із розумінням та визначенням односторонніх правочинів. Вважаємо, що до них можна віднести: видачу та скасування довіреності; прийняття чи збереження зробленої речі; повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності; пропозицію про продаж майна; публічну обіцянку винагороди за віднайдення загубленої речі; складення, зміну та скасування заповіту; прийняття спадщини і відмову від неї тощо».[2] Як бачимо, згода подружжя щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, в цьому переліку відсутня, хоча він і не є вичерпним.
Інша картина постає перед нами, коли згода подружжя щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, оформлюється як правочин. Стаття 202 Цивільного кодексу України надає визначення правочину. Ним є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. «Правочин є найбільш розповсюдженою підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків. За своєю природою він є юридичним фактом (стаття 11 Цивільного кодексу України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто обставину, з якою закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних відносин»[3]. Зміст правочину-згоди полягає у тому, що один із подружжя (латентний власник) надає права іншому з подружжя (титульному власникові) згоду на відчуження спільного майна. Цією згодою латентний власник репрезентує титульному власникові іншу, у порівнянні з існуючою, міру належної поведінки, тобто надає титульному власникові нових прав. У конструкції згоди як правочину вольові дії з боку того з подружжя, який надає згоду, спрямовані якраз на те, аби набути, змінити або припинити право власності (право користування) щодо спільного майна. За цих умов згода є одностороннім правочином, який породжує за наявності необхідних юридичних передумов певні правові наслідки на підставі волевиявлення одного суб’єкта (подружжя).
З концепції згоди як правочину випливає, що вже власне фактом надання згоди співвласник створює нові права в іншого співвласника у порівнянні із тими, яким інший співвласник був наділений раніше. Отже, згода містить декілька обов’язкових та пов’язаних між собою елементів: констатується те, що стороні цього правочину належить право власності на частину у майні, зазначається правовий режим даного майна – спільне майно подружжя, зазначається конкретний співвласник майна, якому надаються повноваження з продажу даного майна та щодо підписання відповідного договору, описується конкретне майно, іноді – конкретні умови продажу: кому, за яку ціну продається майно, встановлюється факт шлюбних відносин тощо.
При цьому постає важливе питання – хто саме є стороною правочину розпорядження спільним майном – лише титульний власник чи обидва із подружжя? На жаль, на сьогодні однозначно відповісти на це запитання неможливо.
Який би теоретико-правовий підхід не був обраний, однозначно можна погодитися лише з тим, що механізм здійснення повноважень стосовно розпорядження майном у спільній сумісній власності не можна назвати простим. І яким би теоретико-правовим підходом не скористатися, у будь-якому випадку виникає проблема дотримання принципу рівності у реалізації своїх прав обома співвласниками. Адже про рівність у здійсненні своїх прав учасниками відносин спільної сумісної власності може йтися тільки тоді, коли обидва співвласники виступають сторонами договору та обидва підписують його. За існуючих умов у процесі здійснення своїх прав нетитульним власником з’являються певні обмеження. Так, його процесуальна роль у правочині з розпорядження спільним майном взагалі не прописана в законодавстві: титульний власник вчиняє правочин тільки від свого імені за згодою. Тобто згода подружжя є однією з умов здійснення юридичних дій щодо розпорядження спільним майном. До речі, ту саму дію – надання згоди – має здійснити орган опіки та піклування відносно розпорядження майном малолітньої особи. Однак, віднести таку дію, як надання дозволу органом опіки та піклування на розпорядженням майном малолітньої особи, до правочину неможливо: природа цього дозволу зовсім інша.
Якими ж саме правами, з відомих нам, володіє той співвласник, якому спільне майно належить на праві спільної сумісної власності: чи має він право володіння цим майно? Так, безмовно, має. Чи має він право користування цим майном? Так, має. А чи має він право безперешкодного розпорядження своїм майном, а точніше – своєю частиною, у праві власності на спільне сумісне майно? Реалізувати це право латентний співвласник може тільки шляхом надання (або ненадання) згоди чи у судовому порядку.
Слід відзначити, що реалізація права не титульним співвласником у такій спосіб (тобто шляхом надання згоди) може бути ефективною лише у тому випадку, коли у повному розумінні цього слова подружжя діють за згодою. Але тут силу набирає чинності людський фактор. Далеко не завжди нотаріуси мають справу з подружжям, цілі та бажання яких повністю співпадають, а у цьому криється небезпека: складна природа права спільної сумісної власності та не завжди досконалі юридичні механізми реалізації цього права створили простір для потенційно можливих шахрайських дій. Так, громадянин може «загубити» свій паспорт громадянина України, а потім отримати новий, де відмітка про шлюб не проставлялася; звернутися до нотаріуса з паспортом громадянина України для виїзду за кордон (чинне законодавство це дозволяє), де взагалі відсутні відмітки щодо реєстрації шлюбу тощо.
Є й інші проблеми, що виникають у процесі реалізації права спільної сумісної власності: так, не титульний власник відмовляється надавати згоду на розпорядження спільним майном іншому з подружжя (в багатьох випадках – колишньому подружжю). У цьому випадку виникає ситуація, яку вирішити безспірним шляхом, тобто в межах компетенції нотаріуса, неможливо. До таких саме наслідків призводить і ситуація, коли, навпаки, титульний власник не бажає тим чи іншим чином розпорядитися спільним майном, а інший учасник спільної сумісної власності бажає. Отже, незгода будь-якого з подружжя (чи з боку титульного власника, чи з боку латентного власника) проти конкретних умов розпорядження спільним майном та недосягнення консенсусу з істотних питань тягне однакові юридичні наслідки. В разі недосягнення згоди жоден з подружжя-співвласників не має пріоритету: всі суперечки в будь-якому випадку вирішуватиметься у судовому порядку.
З метою уникнення принаймні частини проблем, пов’язаних із реалізацією прав співвласників та створення досконаліших механізмів у майбутньому, на наш погляд, є доцільним запровадити наступну практику. Під час посвідчення договорів, спрямованих на набуття майна, слід роз’ясняти подружжю можливість та доцільність оформлення майна у спільну часткову власність. Однак, при цьому необхідною умовою є попереднє посвідчення шлюбного договору, яким і запроваджується режим спільної часткової власності або відносно будь-якого майна, що набувається подружжям за час шлюбу, або стосовно конкретно визначеного майна подружжя. І тільки після цього можна посвідчувати договір купівлі майна подружжям у спільну часткову власність з обов’язковим посиланням на відповідний пункт шлюбного договору.
Вважаємо, що практика посвідчення договорів придбання майна подружжям у спільну часткову власність без попереднього посвідчення шлюбного договору є хибною з наступних причин. Згідно з пунктом 3 статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Той самий юридичний зміст містить норма, викладена у статті 63 Сімейного кодексу України: «дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними».
Так, на наш погляд, для того, аби змінити встановлений в імперативному порядку правовий режим майна подружжя (спільна сумісна власність), необхідним є факт укладання договору про зміну такого режиму. Адже, на наш погляд, поняття «домовленість» відповідно до статті 63 Сімейного кодексу слід тлумачити саме як домовленість двох або більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, тобто договір. У випадках, коли предмет такого договору – майно, що підлягає державній реєстрації, законодавство встановлює обов’язкову письмову форму з обов’язковим нотаріальним посвідченням. Так, договір про зміну правового режиму майна подружжя, що підлягає державній реєстрації, має бути обов’язково укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений.
Отже, при посвідчення договорів, спрямованих на набуття майна подружжям, окремих проблем, пов’язаних із реалізацією прав співвласників, які володіють майном на праві спільної сумісної власності, можна уникнути шляхом попереднього укладання шлюбного договору. При цьому в договорі обов’язково слід зазначити про домовленість між подружжям стосовно іншого за передбачений законодавством правий режим майна. А от при посвідчені договорів щодо відчуження майна, яке вже перебуває у режимі спільної сумісної власності, при спадкуванні такого майна і нотаріусам, і громадянам певний перелік проблемних питань доведеться долати ще тривалий час. Як це не виглядає парадоксально, можна зробити висновок, що юридичний механізм реалізації принципу рівності між дружиною та чоловіком стосовно володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, є досить недосконалим та в окремих випадках взагалі доцільно уникати виникнення права саме спільної сумісної власності, надаючи переваги спільній частковій власності.
Щодо змін у законодавстві, які торкнулися саме порядку оформлення згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, то, скоріше за все, навряд чи вони суттєво сприятимуть удосконаленню механізму реалізації права спільної сумісної власності подружжя. А для нотаріусів, дійсно, ці зміни викликали ряд проблемних питань. Дозволимо собі окреслити орієнтовне коло цих питань та висловити власну думку щодо їхнього вирішення.
1. Відмова від згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, як правочину. Стаття 214 Цивільного кодексу України гарантує особі, яка вчинила односторонній правочин, право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Реалізація цієї норми за чинного механізму посвідчення згоди ускладнюється тим, що неможливо перевірити факт відмови від такої згоди на момент посвідчення конкретного договору. Отже, громадянинові, який, керуючись цією нормою закону, звернеться до нотаріуса з проханням скасувати правочин, нотаріус має забезпечити здійснення його волевиявлення, з одного боку, з іншого – піклуватися про належний механізм нотаріального посвідчення конкретного правочину. Як варіант, можна розглянути передачу заяви про скасування згоди. Цей механізм був запропонований у методичних рекомендаціях щодо нотаріального посвідчення згоди одного з подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, розроблених відділом нотаріату Головного управління юстиції у Харківській області: «особа, що надала згоду, а пізніше відмовилася від такого правочину, повинна самостійно прийняти міри для захисту своїх прав та повідомлення інших учасників наступного договору розпорядження спільним майном. Вказане повідомлення може бути вчинене будь-яким зручним для такої особи способом, у тому числі шляхом передачі заяви співвласнику (другому з подружжя) через нотаріуса в порядку ст. 84 Закону України “Про нотаріат”». Найкраще, що, на наш погляд, можна зробити на сьогоднішній день, - це вимагати від подружжя, який підписує правочин написати заяву про підтвердження ним того факту, що на момент укладання договору інший з подружжя від згоди не відмовлявся. Інший шлях – включити в договір пункт наступного змісту: «Я, (прізвище, ім’я, по батькові), покупець, укладаю договір про купівлю цього майна за згодою дружини, (прізвище, ім’я, по батькові), з якою ми проживаємо однією сім’єю. Ця згода посвідчена нотаріально приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ПІБ, (дата, за реєстровим №). У фактичних шлюбних відносинах, які виникають зі спільного проживання та ведення спільного господарства, ні з ким іншим не перебуваю, шлюбний договір нами не укладався. Я, покупець, (прізвище, ім’я, по батькові), гарантую, що на день укладення цього договору видана моєю дружиною згода є чинною, будь-які обставини, що свідчили б про відмову або припинення дії згоди відсутні».
Незважаючи на те, що тривалий час надавалися згоди у вигляді заяв, від яких відмовитися було просто неможливо, встановлений чинним законодавством механізм надання згоди має належним чином реалізовуватися. Якщо згода подружжя щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, – це правочин, то має існувати дієвий механізм відмови від цього правочину. Нотаріус, який посвідчує правочин щодо розпорядження майном, яке знаходиться у режимі спільної сумісної власності, має володіти всіма технічними можливостями для перевірки дійсності правочину щодо надання згоди. З огляду на проблеми, які можуть виникнути у зв’язку з відсутністю механізму відмови від правочину – надання згоди, доцільним було б на законодавчому рівні вирішити питання про впровадження механізму здійснення реєстрації згод та, відповідно, реєстрації відмови від них у Державному реєстрі правочинів. Нотаріус під час посвідчення договору стосовно розпорядження майном має перевірити той факт, що особа, яка надала згоду, від неї не відмовилася. Ця перевірка може бути здійснена за Державним реєстром правочинів після внесення відповідних змін до законодавства (за аналогією перевірок, які здійснюються за Спадковим реєстром або Єдиним реєстром довіреностей). Такий порядок здатний забезпечити справжню вірогідність нотаріальних дій, позбавити їх від використання сумнівних фактів (можливість відмови від правочину – згоди іншого з подружжя), отже, має бути якнайшвидше запроваджений для забезпечення єдиної нотаріальної практики та безспірності нотаріальних дій. Проте, на сьогодні ця практика не може бути використана, оскільки відсутня нормативна база такого механізму.
2. Невід’ємною частиною форми посвідчувального напису № 42, викладеного у додатку № 7 до Правил ведення нотаріального діловодства, є вказівка на факт перевірки реєстрації шлюбу. Якою ж має бути форма посвідчувального напису, якщо до нотаріуса звернулися колишні подружжя або чоловік та жінка, які проживають однією сім‘єю, але не перебувають у шлюбі між собою? Законодавство відповіді на ці питання не надає. Є нагальна необхідність у тому, аби ці прогалини вже у найближчий час були заповнені.
3. У зв’язку зі зміною порядку оформлення згоди подружжя на розпорядження майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, постають питання з місцем цього документа, яке він посідає в номенклатурі справ приватного нотаріуса, оскільки справа з відповідним заголовком, де можна було б зберігати згоди, на сьогодні відсутня. Пропозиція зберігати згоди в 02-10 «Інші договори» не зовсім коректна: навіть якщо згода - це односторонній правочин, але у будь-якому випадку вона не є договором. Відтак, постає питання – який код витрачання бланка присвоювати при реєстрації бланка, на якому викладається згода подружжя на розпорядженням майном, у реєстрі нотаріальних бланків? Код витрачання бланка «Інші договори», на наш погляд, з тих самих мотивів, є недоречним. Можливим є варіант зазначати: «код витрачання: «Інші дії». Однак, остаточна відповідь на ці питання має надаватися у відповідних роз’ясненнях.
4. Пункт 6.7 Правил ведення нотаріального діловодства містить вимогу про те, що «підлягають реєстрації у журналі реєстрації вхідних документів заяви батьків про надання згоди неповнолітній дитині на відчуження майна,
заява одного з подружжя про згоду на відчуження (придбання) майна, заява від співвласника про відмову від переважного права купівлі частки в праві спільної часткової власності, заяви про скасування заповіту або довіреності». Отже, з цього випливає, що згода як правочин не підлягає реєстрації у журналі реєстрації вхідних документів. На наш погляд, якщо згода – це односторонній правочин, то, за аналогією, припустимо, з довіреністю або заповітом реєструвати згоду у Книзі вхідної кореспонденції не потрібно.
5. Наступне питання, яке виникає - які саме перевірки слід робити під час посвідчення згоди подружжя щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності? Дехто висловлює думку про необхідність перевірки відсутності заборони та податкової застави при посвідченні згоди. Тут можна заперечити: наслідками посвідчення згоди є право другого з подружжя на відчуження або набуття майна спільної сумісної власності, але не його обов’язок. Крім того, як зазначалося раніше, між посвідченням згоди та договору можливий певний проміжок у часі, тому перевірка відсутності заборони та податкової застави на момент посвідчення згоди втрачає сенс, отже, є підстави вважати, що вона не потрібна.
6. З 1 січня 2010 року постало питання – які саме документи вимагати для посвідчення згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, і копії яких документів залишати в своїх справах? Такими документами, на наш погляд, є:
а) документ, за яким нотаріус встановлює особу (копія документа, на підставі якого встановлюється особа, долучається нотаріусом до примірника правочину, що залишається в його справах – пункт 13 Інструкції);
б) довідка про присвоєння ідентифікаційного номера за даними Державного реєстру фізичних осіб - платників податків (в зв’язку з тим, що згода – це правочин майнового характеру), фотокопія якої долучається до примірника правочину, що залишається у справах нотаріуса – пункт 19 Інструкції;
в) документ, що свідчить про факт реєстрації шлюбу.
7. Нотаріусам подають згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, як у формі заяв, що були оформлені в період до 1 січня 2010 року, так і у формі правочинів, які оформлені вже після 1 січня 2010 року. З одного боку, заяви-згоди не мали вставленого строку терміну дії, а отже, є безстроковими і відображують відповідне волевиявлення іншого з подружжя. З іншого боку, порядок надання такої згоду суттєво змінився після 1 січня 2010 року у зв’язку з внесенням зміни до законодавства, а закон вимагає від нотаріуса посвідчувати такі згоди у формі правочинів. Постає питання: чи має приймати нотаріус, який посвідчує правочин на розпорядження майном, згоди, оформлені у вигляді заяв, мотивуючи тим, що на момент оформлення вони мали належну форму та ніхто їх не скасовував та не відмовлявся від них? Або нотаріуси не зобов’язані приймати згоди у вигляді заяв, оскільки на сьогодні така форма згоди не відповідає чинному законодавству? Ці питання є дуже важливими, не тільки з огляду на дотримання інтересів громадян, які вже одного разу виконали умови закону, звернулися до нотаріуса та оформили згоду у відповідності до чинного на той час законодавства, причому сплатили за це грошові кошти. Найважливішим є те, що запровадження механізму, за яким громадянин реалізував своє право в певній формі, а законодавство після цього встановлює інші правила, ставить під загрозу стійкість цивільних відносин, забезпечення дієвого механізму їхнього нотаріального оформлення. Адже закон не має зворотної сили, тобто відсутні підстави вважати, що такі згоди не є чинними.
Новий порядок оформлення згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, вимагає знову звертатися до вивчення основ теорії права, цивільного та сімейного права, спонукає до уважного ставлення до різних точок зору та пошуку оптимальних та безконфліктних шляхів вирішення найгостріших питань. Нам з вами ще довго нудьгувати не доведеться.
Стаття була опублікована у Науково-практичному журналі Української нотаріальної палати «Нотаріат для Вас» №4 (126), Квітень 2010 року
_______________________________________________________________________________________________
[1] Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар/ За ред. І.В.Жилінкової. – Х.: Ксилон, 2008. - С. 216-217
[2] Верховний Суд України. Узагальнення від 24.11.2008 „Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними ( Teкст - з сайту Bерховної Pади -zakon.rada.gov.ua )
[3] Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: у ДВОХ ТОМАХ / За заг. ред.. Я.М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 230 р. – 520 с. – С.227-228